Футболка «Василь Стус»
Склад: 100% бавовна.
Тканина: преміум кулір білого кольору.
Щільність: 160 г/м².
Яскраве та чітке зображення.
499
грн.
Розмір
Фасон
Якість
Ми використовуємо найкращі тканини для пошиття (преміум кулір виробництво Польша, Україна, США), а також турбуємося про якість нанесенного зображення. Тканина проходить декілька етапів обробки перед тим, як ми наносимо зображення за допомогою технології цифрового друку. Також кожен виготовленний виріб ми пакуємо у незвичайну подарункову коробку і б'ємося об заклад, ви довго будете її роздивлятися :)
Догляд
Рекомендується прати виріб ручним способом або у пральній машині
(делікатний режим при температурі 30 °C, перед пранням у машині виріб потрібно вивернути).
При пранні не використовувати відбілювач.

Прасувати принт обережно з виворітного боку, температура не більше 150 ℃.
Доставка
Доставка можлива через послуги Нової пошти (передплата, накладенний платіж), або самовивіз з нашого офісу у Києві. Виготовлення виробу зазвичай займає від двох до трьох днів. Якщо виготовлення затримається з будь-яких непередбачуванних обставин, ми обов'язково заздалегідь повідомимо вас. Відправка відразу після виготовлення.
Застереження!
Будьте обачливими! При носінні одягу Сінкер можливі наслідки у вигляді:

  1. Запитань від знайомих, що це зображено і де таке взяти.
  2. Дивних поглядів перехожих при вигляді вас у виробі.
  3. Збільшення загальної кількості знань.
  4. Підвищення інтелекту.
  5. Частого вдавання до аналізу навколишнього світу

Якщо болить серце — тобі, друже, поталанило.

Василь Семенович Стус (1938—1985) — український поет, дисидент, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху 1960-х, борець за незалежність України в XX столітті. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1991), Герой України (2005, посмертно). За свої переконання зазнав репресій з боку ряданської влади, 12 років провів у тюрьмі та загинув у концлагері.

Стус у 1950-ті роки минулого століття.
Народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Вінницької області, в селянській родині, був четвертою дитиною в сім'ї. У 1939 році батьки Стуса переселилися в місто Сталіно (нині — Донецьк), щоб уникнути примусової колективізації. Батько почав роботу на одному із хімічних заводів міста Сталіно. Василь навчався в Донецькій міській середній школі та закінчив школу зі срібною медаллю. Після школи вступив на історико-філологічний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. Дуже полюбляв проводити час у бібліотеці.

Після закінчення університету працював викладачем української мови.
З березня по жовтень 1963 — був літературним редактором газети «Соціалістичний Донбас». Зокрема, працював в україномовній частині редакції цієї газети (з квітня 1963 року по квітень 1965 року у світ вийшло 509 номерів українського «Соціалістичного Донбасу» накладом по кілька десятків тисяч примірників). Власне Василь Стус був зарахований на посаду першого літературного редактора газети, у підпорядкуванні якого було чотири перекладачі та дві друкарки. Працював сім місяців, доки не вступив в аспірантуру і не поїхав до Києва на навчання.

Вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР у Києві із спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів із Ґете, Рільке, Лорки.
Дисиденство
4 вересня 1965 року, під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», у кінотеатрі «Україна» в Києві, взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його було відраховано з аспірантури університету.

Роки тимчасових робіт (1965—1972) стали найщасливішими роками його життя. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним і стежили агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі, у ці роки він знайшов свою кохану.

Працював у Центральному державному історичному архіві (ця робота була для нього знакова), потім — на шахті, залізниці, в котельні, метро. 1966—1972 — старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.
У 1965 році одружився з Валентиною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син Дмитро, який став літературознавцем, дослідником творчості батька-поета.

Видавництво відмовилось опублікувати Стусову першу збірку віршів «Круговерть». Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку — «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві. У 1970 році книжка віршів поета «Зимові дерева» потрапила до Бельгії і видана у Лондоні.

У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував керівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили його арешт у січні 1972.
Останні роки творчості та загибель
Табірні наглядачі знищили збірку «Птах душі» з приблизно 300 віршами Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року, за передачу на волю зошита з віршами, на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що він, читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв'язнів поета, була наклепом). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування.

Помер уночі проти 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними, причина смерті — зупинка серця. Товариш Стуса, також колишній політв'язень, Василь Овсієнко нарівні з цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштованого наглядачами.

Дружина отримала повідомлення про смерть чоловіка вранці 5 вересня. Всупереч її проханню, поховання відбулось без присутності рідних. Смерть поета приховувалась радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Права на перепоховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув'язнення. Особисті речі Стуса також здебільшого не повернулись до його родини.

Похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області.
У листопаді 1989 року поета перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.

Стус із архівів КДБ.
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів’ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.
Вірш «Як добре те, що смерті не боюся», 1972